У міжсезоння багато із нас задаються питанням “Куди поїхати на активний відпочинок?” – для неспортивних піших походів у гори вже занадто пізно, а для поїздок на гірськолижні курорти ще занадто рано. Але допитливий розум прагне нових вражень і це спонукає до пошуку джерел їх отримання.
Саме в такий момент у наших головах зародилася думка спробувати абсолютно новий та незнайомий спосіб відпочинку – спелеологію… Після отримання двох рекомендацій, вибір був зупинений на печері Млинки, що знаходиться неподалік села Залісся, Чортківського району, Тернопільської області.
План сформувався у голові досить швидко – місце недалеко від Чернівців, туристична інфраструктура, як виявилося, добре розвинута, бажаючих приєднатися вистачає. Тим паче, що намічена дата проведення заходу співпадала із днем народження одного із учасників. Фактично, потрібно було закрити лише два питання – чим їхати та що їсти. Друге могло б і не виникнути, якби не дивна цінова політика туристичного клубу, обраного мною для проживання – якщо брати їжу з собою, то обійдеться вона учетверо дешевше, аніж при використанні їхніх послуг, наявність же в будинку кухні, а у нашій компанії дівчини, просто зобов’язувала скористатися можливістю прохарчуватися самотужки.
Із дорогою узагалі не було жодних проблем – квиточки до Чорткова придбані наперед, а далі – приміським автобусом, який дуже зручно розташувався у графіку – якраз за 10 хвилин опісля нашого прибуття на автостанцію. Щоправда, довелося 5 кілометрів пройти пішки від траси до будинку, де мали ночувати, але хіба ж це колись було проблемою для туристів?
Так ми і потрапили до гостинної Спелеохатки…
Зустрічав нас гід із кумедним прізвиськом Слоник – дуже приємна та весела людина, як і усі представники туристичного клубу з якими нам довелося зустрітися. По прибуттю у нас було заплановано легенький обід і одразу ж першу тригодинну екскурсію, тому перепочивши годинку та підкріпивши сили, вирушили до печери.
Перед виходом зустріли групу туристів, які щойно вийшли назовні і старанно викладали слово “Млинки” своїми тілами. Похід же всередину розпочався із повної темноти – хвильку очі звикали до тьмяного, у порівнянні із Сонцем, освітлення ліхтарів, а тим часом, гід розповідав про історію відкриття печери.
До речі, роботу гідів можна відзначити на тверду четвірку – маршрути були старанно продумані і описані в процесі проходження. А йти доводилося досить швидко – потрібно було вкластися у відведених три години. Спершу це трохи збивало з пантелику, не встигали нічого толком роздивитися, але згодом, увійшли в азарт, і навпаки, хотілося чогось складнішого, а швидкісне проходження маршруту стало досить цікавим – наче якась гра наввипередки.
Звичайно ж, була маса вражень – химерні структури, різні природні форми, лазіння на всіх можливих частинах тіла у всіх можливих положеннях, неочікувані зустрічі… Але зовсім не було, як на диво, того, чого очікували – страху від замкнутого простору, від абсолютної темноти, чи боязні заблукати. Мені пощастило йти замикаючим групи і навпаки, коли за кутом ховалися голови з ліхтарями і я залишався один на один із печерою, то відчував спокій від того, що немає усіх “земних” подразників і можна розслабитися. А в один момент, в голову навіть прийшла думка заночувати якось в печері.
Нічого надскладного під час першої екскурсії не відбулося – де не де довелося повзати на животі та викручуватися у вузьких лазах, але сприймалося це наче весела гра. Воно і зрозуміло – спершу потрібно випробувати туристів перед тим, як навантажувати їх справжніми випробуваннями.
А от кого менш за все сподівалися зустріти, так це собаку, яка гуляла неподалік від виходу.
Ось на такій гавкучій ноті закінчилися наші перші відвідини підземного царства.
До вечора того дня планувалося здійснити іще одну екскурсію, але більшість зійшлася на думці, що на сьогодні досить, а надолужити вирішили вже опісля ночівлі. Мабуть, перший раз виявився трішки важчим, аніж того очікували.
А от чого відкладати аж ніяк не хотілося, так це вечері та міцного сну, тому оперативно було підготовлено все для успішного здійснення задуму. Кожен турист знає, що вдома їжа не така смачна, як у поході, але цього разу ми перевершили самі себе – було все від печеної курки і до тортика.
День другий. Вирішено пройти маршрут максимально доступної, для таких новачків як ми, складності. Почалася екскурсія із підземного джерела, яке зветься H2O, вода у ньому була настільки чистою, що важко було помітити межу між нею і повітрям, через що перший із нас, хто насмілився її скуштувати, кумедно зарився носом у воду. Шлях же до джерела лежить через вузький та слизький багаторівневий хід – потрібно мати непогану просторову уяву, щоб не заплутатися із дорогою назад.
Трохи згодом, ще на першій годині екскурсії, ми зрозуміли усмішку гіда із бажання ускладнити маршрут. Нас чекало – не побоюся цього сказати – найскладніше випробування із усіх пройдених. Зветься воно “Дитяча розпора”, а от виглядає дуже навіть по-дорослому – щілина шириною близько метра, довжиною близько 8-10 м, і глибиною, мабуть, стільки ж. Підсвідомо, відвідують думки про падіння і згадується, як буквально хвилин десять тому, гід розповідав, що транспортувати із печери людину з переломом практично неможливо. Тому, питання про те, чи хтось уже падав звідси, задане у момент проходження розпори, коли частина групи знаходилася посередині, ледь не посіяло паніку в наших рядах. Рекорд проходження даної ділянки – 6 секунд, найшвидший же із нас витратив на це не менше двох хвилин…
Неподалік знаходиться інше пам’ятне (в прямому змісті слова) місце – камінь із іконою, повинен відзначити це досить неочікувана знахідка. Із слів гіда, одного разу дівчата навіть запитували як його сюди притягнули – ну чим не яскравий приклад “жіночої логіки”?
Від цього місця нас повели прямісінько до того, із чим асоціюються печери у 90% людей – сталактитів і сталагмітів. Дивлячись на фотографії, важко повірити, що ці елементи рельєфу – тверді камені. А їхні химерні форми чимось нагадують декорації до фільмів жахів. До речі – це, мабуть, найпопулярніше місце у печері – в проходах до нього… цілі затори із спелеологів – розминутися ніде.
Наступна зала – Рогатка – названа так на честь своєї форми, вирізняється унікальними витворами із глини. Розглядаючи її принади, в голові виринає асоціація із пляжем з пісочними замками. Справді, у центрі композиції стоїть старанно виліплений замок із своїми мешканцями та, навіть, велосипедом на одній із башт.
А звідтіля уже – повернення на земну поверхню, яке на фоні пройдених розпор та карколомних ходів не викликало особливого напруження. Єдине, що запам’яталося – це вихід через Столовий камінь, де було високо над землею, дуже слизько і трохи боязно впасти. Але знаючи, що це уже останнє випробування перед свободою, навіть найнеповоротливіші достойно впоралися із завданням.
На прощання печера подарувала нам іще одну скульптуру, цього разу із мармуру, привезену сюди в подарунок білоруськими спелеологами. Виконана вона у формі спелеолога, який лежить на правому боці. Приємно було бачити такий прояв дружби із сторони іноземних гостей. На жаль, зробити фотографію не вдалося – але не біда, буде причина повернутися туди ще раз. Там же, на відстані декількох метрів, розташовується телефонний апарат для зв’язку із віддаленими ділянками печери.
Закінчувати екскурсію було трохи жаль – дуже вже весело було бігати заплутаними лабіринтами підземель. Але наш час збігав до кінця і довелося тікати назовні.
Змушений зізнатися, що як і завжди, дуже пощастило із транспортом додому. Ми не лише потрапили на маршрутку до Чорткова, про існування якої раніше навіть не підозрювали, а й, не зважаючи на перевантаженість транспорту до Чернівців, вмістилися у комфортабельний позаплановий автобус і домчалися додому менш ніж за дві години.
Враховуючи, що враження залишилися лише позитивні, впевнений, що ще обов’язково колись повернемося.
Більше фотографій із печери можна переглянути тут.
Окремим абзацом хотлося б відзначити туристичний клуб, послугами якого ми скористалися, а саме ТзОВ “Обласний спортивно – туристський клуб” у місті Тернопіль – вони виконали свою роботу майже на “відмінно”. Спершу мене навіть здивувало чому у книзі відгуків немає жодного запису і я вирішив закласти почин, але як виявилося, поруч не виявилося ані ручки, ані олівця, якими можна було б це зробити – може це і було причиною порожніх листів?
А якщо ж серйозніше, то сподобалися: умови проживання, наявність прокату одягу та спорядження, лояльне ставлення до побажань клієнтів, привітний персонал, хороші ціни. Мінусів, як таких, виявлено не було, але, безумовно, існує великий потенціал для покращення якості роботи і його варто розвивати, не зупиняючись на досягненому.