Ну ось і повернувся я із довгоочікуваної подорожі найвищими вершинами українських Карпат. Вражень звісно просто неймовірна кількість, але із вами, шановні читачі, я постараюся поділитися лише найцікавішими.
Передмова.
Не все у нашому житті йде згідно планів, от і у мене все полетіло шкереберть після того, як я дізнався, що із усіх моїх друзів, які мали стовідсотково і не дуже, йти в похід на назначені числа готових було нуль цілих, нуль десятих. Але, як то кажеться, головне, щоб було бажання, а от саме його у мене було аж через край. Тому, пішовши шляхом найменшого спротиву, я згадав про те, що не так давно бачив на одному із туристичних форумів оголошення про те, що група візьме з собою в похід декількох людей. І я вирішив спробувати щастя. Забігаючи наперед скажу, що мені жодного разу не довелося про це пошкодувати – бувають, як виявляється, і вдалі знайомства по Інтернету.
Тож, дочекавшись обумовленого часу я виїхав на зустріч у Івано-Франківськ…
Подорож.
Перше враження від поїздки – страшенна жара. В купе, у якому я їхав було єдине вікно на весь вагон, яке не відкривалося (хочете вірте, хочете ні, але за останні два тижні я тричі їхав цим потягом і тричі в одному і тому ж купе, як на зло). Що ж, початок не дуже вдалий, але мого ентузіазму це аж ніяк не зменшило, тому дорога до Івано-Франківська промайнула дуже швидко і непомітно.
По прибуттю у це славне місто переді мною стояло перше завдання – упізнати своїх попутників. На щастя, їхній потяг опинився на вокзалі рівно за 10 хв опісля мого, тому чекати довго не довелося.
Ось, до речі, і вони (фото зроблено на Чорногірському хребті, десь між Попом Іваном Чорногірським і Бребенескулом). Вибачайте за якість, з телефону краще не вийшло:
Зліва на право: Наталка, Роман, Іван.
Маршрутка на Верховину їхала аж за годину, тому ми мали час познайомитися і сходити за покупками у найближчий магазин. Дуже здивував той факт, що на автобусній станції обов’язково потрібно брати квитки і що на виїзді пасажирів перераховують і їхню кількість співставляють із кількістю придбаних квитків. Хоча, винахідливі місцеві мешканці просто підсідають через 200 метрів після шлагбаума, на якому проводиться контроль. Але, якщо не хочете всю дорогу стояти, то краще чемно купити квиток в касі.
Із дороги до Верховини запам’яталися, мабуть, лише чудові вогні вечірнього Яремче на фоні пагорбів, покритих туманом і внутрішнє напруження в очікуванні початку пішої частини нашого шляху.
Перший наш перехід був найкоротшим, але від цього не менш важливим. Приїхавши о 23 год. у Верховину, потрібно було знайти місце, де можна спокійно розкластися з палатками на нічліг. На щастя, місцева молодь ще не спала і підказала нам шлях до прекрасного місця на березі Чорного Черемоша, яке ми без проблем знайшли. Як виявилося вранці, там справді дуже хороша стоянка – близько до води (колодязь метрів за 100), дуже мальовнича місцина, та ще і майже в центрі міста. Мінус єдиний – безліч конденсату під тентом на ранок, але це не смертельно і, враховуючи, що ми були на західному березі, Сонце вранці все підсушило буквально за годинку.
Ось декілька фото:
І підкріпившись, та освіжившись ми вирушили на автобусну станцію…
На 11 годину там вже було туристів зо 15 і всі на одну маршрутку, від чого люди, які поверталися із ринку в села були зовсім не раді. Схема завантаження в автобус була наступною – спершу водій розмістив рюкзаки, які зайняли всю задню стінку, а потім вже запустив людей – завдяки такому фокусу вдалося уникнути неминучої тисняви. Дорога до Шибеного зайняла близько години. По прибуттю, у нас перевірили документи і пустили з Богом в гори.
Оскільки, вже була майже друга година, то вирішили пообідати не відходячи далеко – для цієї мети ідеально підійшла галявинка одразу по закінченню села.
У цей перший ходовий день планом передбачався підйом до озера Марічейка. Це виявилося нескладно і вже через чотири години ми були на місці та готувалися до ночівлі. Дорогою зустріли групу із величезними сумками, забитими грибами, яка саме спускалася в село. А під вершиною гори в будиночку ще й пастухів, у яких набрали води. До речі, там в радіусі 100 метрів є два джерела – одне прямо біля стежки, а інше біля будиночку. Вода у останньому значно краща. Трішки далі на схилі почалися цілі поля спілої чорниці і ми не змогли не зупинитися, щоб скуштувати цієї смачної ягоди.
Місце на березі було зайнятим і довелося шукати чогось глибше в лісі – як виявилося, це пішло нам тільки на користь. Табір розбили метрів за 70 на північ від озера – на відміну від усього, що ближче, тут було набагато менше сміття, комашні, і класна травичка.
Завдяки зібраним по дорозі грибочкам, юшка на вечерю була надзвичайно смачною і спати ми полягали задоволені.
А вночі був перший сюрприз – почався сильний вітер, який не покидав нас до самого спуску в Лазещину. Про швидкість його, думаю, можна не розповідати – люди, які хоча б раз потрапляли у негоду на хребті зрозуміють і так. Вразив лише той факт, що поліно, яке залишили тліти з вечора, світилося на вітрі так, що спросоння я подумав, що вже настав ранок. Цієї ночі вдалося заснути лише годині о 4-й – до цього часу періодичні хитання незакріпленої розтяжками палатки вселяли у мене неспокій. Звісно, можна було вийти і розтягнути все, але я не робив цього спеціально, щоб перевірити стійкість і, мушу визнати, хоч не виспався, але результатом залишився задоволений.
Наступний день буде для мене пам’ятним все життя – адже, це перший підйом на 2000 м (при чому, за один день на три вершини), і перший похід по найвищому хребту України. Підйом на Попа Івана Чорногірського виявився на диво легким, думаю це можна пояснити двома чинниками – вершина в тумані не викликала постійної думки “ось ще цей горбик і кінець” і те, що я всю дорогу надалі йшов замикаючим групи і тому тримав помірний темп та мав вдосталь часу для перепочинку. Мені аж сподобалося…
Вершина ПІЧ вигулькнула з туману, як грім серед ясного неба – воно було і не дивно, при видимості 15 м. Будівля обсерваторії дуже вразила своїм хорошим станом, враховуючи те, скільки років і в яких умовах вона простояла. Жаль, що не зміг її нормально роздивитися – неможливо було навіть охопити обсерваторію повністю поглядом.
Цікаво, що в той день на хребті було дуже жваво – ледь не через кожних 500 м зустрічалися групи. Багато з них ставали на перепочинок у підвалі обсерваторії, за що його кімнати сміху заради ми прозвали номерами готелю.
Залишивши близько обіду обсерваторію ми рушили на північ по хребту. Можу тільки здогадуватися скільки неймовірних картин природи я не побачив – лише інколи вдавалося у щілину між хмарами побачити схил і долину, і в ці моменти, перехопивши подих я просто дивився на них, як зачарований… Та й на моїх супутників це, здається, справляло враження.
Прояснилося лише коли ми вже піднялися на Бребенескул, тож до озера спускатися вже було простіше. Прибувши на місце запланованої стоянки спершу розклали палатки, а потім піднялися без рюкзаків на Гутин-Томнатик, щоб помилуватися краєвидами звідти. Обдумавши варіанти вирішили зробити це “в лоб”, по східному схилу перешийка, прямо від озера. На фотографіях, зроблених пізніше знизу, можна навіть роздивитися протоптані нами в траві стежинки. Особисто мені так було навіть цікавіше, аніж обходити по хребту і я жодної секунди про це не пошкодував. Єдине, над чим варто було б задуматися, так це взуття – не варто було лізти мокрою травою по крутому спуску в кедах. Вгору ще нормально було, а вниз їхав вже як на лижах. Того разу минулося, але на майбутнє варто занотувати.
Фото з вершини і перешийка:
Спустившись вниз, поки готувалася вечеря, мої супутники, не зважаючи на шалений вітер, спромоглися ще скупатися у озері. Але після вечері нам вже хотілося лише одного – залізти у теплий спальний мішок, що усі поспішно і зробили.
Вітер з дощем не вщухали усю ніч, але через втому і завдяки добре поставленій палатці спалося просто чудово. Доводилося лише прокидатися тричі, щоб одягнути на себе мокрий одяг, який сам по собі не висохнув би до ранку.
Ранок не вселяв у душу надій на легкий день – видимість була така ж, як і минулого дня, а вітер не давав нормально зпакуватися в дорогу. Щоправда, вдалося у час короткого прояснення зняти ще долину на прощання.
Вершина хребта зустріла нас такими погодними умовами, що доводилося йти ледь не навпомацки і нахилившись у сторону, протилежну напрямку вітра, щоб не впасти. Така погода трималася аж до самого Несамовитого. На щастя, потім ми потрапили у “вікно” і вже до самого кінця подорожі могли милуватися навколишніми горами. До речі, як я потім дізнався, в цьому плані мені дуже пощастило – на Говерлі один із туристів розповідав, що вже вчетверте підіймається на вершину і це перший раз, коли він з неї хоч щось бачить.
Перед підйомом на Говерлу ми зробили привал на обід, тому сил для самого підйому було вдосталь (знову ж таки, проявилися позитивні моменти замикаючого колони – хоча і хотілося якнайшвидше дістатися вершини, зате зовсім не було відчуття втоми).
Гора мене вразила, вона справляє враження справді гіганта, оскільки чітко вирізняється над хребтом і має круті спуски із двох сторін. Це відчуття величі справді захоплює, заради нього варто було подолати весь шлях. На вершині ми довго не залишалися, оскільки насувалися хмари, та і спускатися до Лазещини потрібно годин шість. Зробили декілька фото, відпочили хвилин 20 і в дорогу…
Мушу зізнатися, що спускатися, коли знаєш, що попереду чекає транспорт додому завжди було веселіше, тим паче, коли дорогою зустрічаються отари овець та стада корів – ніколи б не подумав, що їх (корів) так високо випасають.
Єдине, що тоді турбувало, так це те, що не встигнемо до заходу Сонця. А йти невідомими дорогами поночі не хотілося зовсім, та і не цікаво це – дорога в темряві мені швидко набридає і перетворюється із захоплюючої подорожі у набридливий шлях. Врешті решт, останніх 10 кілометрів ми таки пересувалися в темноті, ситуацію рятував лише майже повний місяць, але через ліхтарі задоволення багато він не приносив.
В кінці шляху не допомагали вже ані трекінгові шкарпетки, ані взуття, ані палиці. Можливо, він і не був би таким важким, а я не був би таким злим, якби не пульсуючий біль у животі, який переслідував мене увесь день (грибочки першої вечері?…). Тож, щастю моєму не було кінця, коли врешті ми зупинилися перед залізничним вокзалом, і до від’їзду залишилася година…
Квитки, до речі, нам дісталися у “дерев’яний” вагон, але це аніскілечки не завадило виспатися по дорозі до Івано-Франківська, де на мене чекала пересадка до Чернівців…
Висновки.
Я вдячний долі за те, що таки спромігся піти у цей похід і за те, що мені попалися такі хороші партнери у цій непростій справі. Діставши досвід та враження про літній похід високими (для Українських масштабів) горами я тепер маю приблизну уяву про те, чого варто очікувати восени чи взимку і як до цього готуватися.
Кількість позитивних вражень, не зважаючи на всі труднощі просто зашкалювала. Бувало, я просто зупинявся, дивився на зелені схили, синє небо, по якому стрімко мчали хмари, горизонт і сльози виступали на очах від цього видовища та усвідомлення того, що я тут, я живий, я це все бачу перед собою, а не на фотографіях. І розумію, що закоханий, як і багато з нас, у гори…
Також, ця подорож дала змогу випробувати спорядження у не найпростіших умовах, як я того і хотів. Адже, як усі знають: “важко в навчанні – легко в бою”, так і мені не хотілося б іти у перший серйозний похід взимку і з невідтестованим спорядженням.
Із негативних моментів – лише купи сміття у популярних місцях стоянок та на Говерлі, які ножем врізаються в серце. Ніколи не розумітиму людей, які йдуть милуватися природою і при цьому залишають по собі такий слід.
Отже, спасибі усім, кому це було цікаво та хто дочитав до кінця мої роздуми. Нехай вас усіх, вдома та в дорозі, береже Господь…
Інші фото, зроблені на маршруті та карту їх розташування можна глянути тут: альбом “Чорногірський хребет”.